Бакота, або українська Швейцарія
Бакота. Можливо, Вас це здивує, але правильно вимовляти з наголосом на першому складі. Нас, чомусь, здивувало. Бакоту називають “українською Швейцарією”, місцеві краєвиди порівнюють з кримськими, проте у 9 людей із 10 ця назва викликає одне питання: “Що це?”.
Бакотою називають затоплену на початку 80-х років місцевість на Хмельниччині. Колись тут було село з однойменною назвою. Населений пункт, що розташовувався за 55 км від Кам’янця-Подільського, у 1981 році був виключений з облікового списку. Причиною стало будівництво Дністровського гідровузла, внаслідок якого почалося заповнення басейну водою. Завершилося воно у 1987 році, коли вода досягла такого рівня, що маємо сьогодні. Десятки сіл зникли з карти України. Натомість з’явилося красиве місце з власним мікрокліматом.
Будівництво водосховища було, начебто, обґрунтовано матеріально: його води забезпечували роботу декількох заводів. Проте вже на початку 90-х заводи закрилися, і залишилися лише затоплені села.
Історія
Місцевість – надзвичайно давня. Тут збереглися залишки скельно-печерного монастир – найстарішого на території Поділля. Деякі написи на стінах датуються ХІ століттям. За легендою монахи, які марно ховалися тут під час нашестя татаро-монголів, були замуровані у стінах заживо. У XІV столітті монастир був відновлений, проте із втратою Бакотою стратегічного значення, згадки про культову споруду та населений пункт стали траплятися все рідше.
Стародавній монастир знаходиться на урвищі над берегом на висоті більше 70 метрів. Сама скеля утворена з вапняку, через який річка Дністер створила шлях-каньйон глибиною до 120 метрів. Біля входу в Свято-Михайлівський монастир бачимо той стародавній напис: “Благослови Христос Григория игумена, давшего силу святому Михаилу”.
Археологічні знахідки з тих часів не збереглися – існують лише згадки про них. Чоловічий монастир, вочевидь, було спустошено під час одного із набігів 1434 року. Келії, печери та усипальні довгий час пустували, аж доки не опинилися схованими під камінням внаслідок обвалу верхньої скелі. Значна частина пам’яток залишилася похованою під водою. Кажуть, що десь тут на дні залишився і відбиток ноги Будди. Проте його навряд чи вдасться знайти найближчим часом.
Інструкція з виживання
Як доїхати: маршруткою в напрямку Старої Ушиці до села Грушки.
О першій половині дня вони відправляються з автовокзалу Кам’янця-Подільського і курсують кожні півтори години. Але все ж, краще уточнити розклад руху автобусів по приїзді в місто – у невеликих містах він ох який непостійний!
Запитати можна в касі, проте квитки не купуйте. Пані касирша (ви можете без зусиль її собі уявити) подивиться на вас із непорозумінням: мовляв, квитки до Грушок купують у водія, і всі про це знають! Далі біжите займати найкращі місця. Якщо не вийде і доведеться сидіти ззаду (де під час шкільних екскурсій збиралися усі найвідчайдушніші; чомусь згадалось), наступний пункт буде корисним.
Вартість проїзду: 23 грн. (станом на 07.09.2015).
Цілком можливо, що в останню хвилину трапиться аншлаг, “солд аут” (називайте це як хочете), і добратися до водія буде ой як непросто. Тоді запитайте, де виходити, у сусідів або вмикайте GPS.
Час у дорозі: майже година.
Коли попросите водія зупинитися в Грушках біля повороту на скельно-печерний монастир, він відповість, що поворот ЗА селом. Схоже, це також усі знають. І взагалі, у маршрутці – всі свої: просять Вітю зупинитися то тут, то там, то “ти ж знаєш, де мені треба”. А щоб не забути, як звати водія, на лобовому склі причеплена “модна” табличка. Але зараз не про це.
Відстань від повороту (місця зупинки маршрутки) до точки призначення – приблизно три кілометри. Заблудитися тут неможливо: весь час прямо, доки не побачите вказівник; тоді наліво. Зліва від ґрунтової дороги – яблунева плантація, справа – поле.
Пункт призначення
Ви зрозумієте, що опинилися на місці, без жодної допомоги. Перед очима відкриється краєвид, який не варто описувати зайвий раз – гарні епітети і метафори не несуть жодної користі, тут варто все побачити на власні очі. На краю Білої скелі – чисто символічна огорожа. Можна пройти трохи далі, ближче до краю. Проте варто пам’ятати про людей, для яких цілком можливо проводять екскурсію знизу. Тому будьте обережні: не спричиніть зсуву та не кидайте каміння вниз.
Спуститися до води
Можна, але це потребує трохи часу, зусиль і терпіння. Якщо подивитися наліво, внизу можна помітити вузькі сходи і стежку. Нею Ви можете спуститися до монастиря, а звідти вирушити далі. Дорогою натрапите на джерело, що б’є прямо зі скелі. Біля нього – полички із горнятками.
Ідіть весь час прямо вузькою стежкою понад деревами. Насправді, іншої дороги немає – або вперед шукати шлях до берега (а він попереду), або назад нагору. Скільки часу займає спуск, сказати важко. Розраховуйте приблизно на півгодини.
Берег – кам’янистий. Вода з цього боку каламутна, прибережна частина поросла водоростями. Тут почувають себе як вдома жаби (хоча вони і є вдома), плаває та скаче риба. Можна побродити біля води або відправитися далі вздовж берега. Зліва – затоплена долина, справа – скелі з ракушняка та вапняку, скелі Подільських Товтр. Трохи далі починаються кемпінги. На березі можна побачити пришвартований річковий трамвай (хоча і не обов’язково), що привіз сюди туристів.
Дорога назад
Не така легка. Підніматися на гору не дуже важко, навіть швидше, ніж спускатися. Можливо, тому що тепер знаєш точно, куди ідеш. Якщо пощастить, можна натрапити на відвідувачів, що приїхали сюди власним авто – вони підкинуть до міста або хоча б до траси.
Нам не пощастило. Три кілометри назад пішки. Дивне знайдене на узбіччі яблуко, яке там і залишилось. Дві жмені аличі. Один злаковий батончик і один злаковий батончик в піску. Дрібні камінчики в кедах. Далі – година очікування маршрутки, посиденьки на дощовику на узбіччі, гроза.
Якщо ви зібралися «автостопити», порожню машину, що виїжджає з повороту на Бакоту, зловити просто неможливо. Деякі не зупиняються, деякі їдуть не на Кам’янець-Подільський. Про злети і поразки «нас-автостоперів» можна написати окремо, вийде ціла комічна історія про те, як не треба робити.
Але незалежно від того, скільки Вам довелося йти пішком та чим довелося їхати, враження залишаються тільки найкращі. Комфорт комфортом, а пригоди ніхто не відміняв.
Епілог
07.09.2015; час – близько 12.30.
– А ви з теплохода?
– Ні, ми просто так. Гуляємо.
– Гуляєте? Тут? В дощ? А ви звідки прийшли? Від монастиря? Не бачили там дівчинки маленької?
– Є, поряд з екскурсоводом.
– Добре, значить не змокне. А звідки ви прийшли?
– З Кам’янця.
– ???
– Приїхали. А тоді пішки.
– З Кам’янця? Приїхали сюди? В дощ?..
– Насправді з Києва. І хіба це дощ?