Маруся Чурай – сильна жінка в українській історії

В історії української творчості є дуже багато прогалин, які стосуються безпосередньо авторства того чи іншого твору мистецтва. Особливо гостро це позначилося на музичних творах. Причин може бути багато, але підсумок один: ми не знаємо імен авторів багатьох творів, які любимо, а деякі навіть співаємо напам’ять. Тому більшості пісень і текстів присвоюється або народне походження, або міфологізоване. В даному випадку міфологізація відбувається з самим автором, напівлегендарною співачкою і поетесою – Марусею Чурай (Чураївною).

Життя Марусі Чурай покрито дещицею історичного туману, що ще більше додає її образу загадковості і легендарності. Вважається, що вона була однією з найкращих співачок своєї сучасності. За народними переказами, Маруся мала чарівну зовнішність, зачаровувала голосом і незвичайним умінням складати пісні з будь-якого приводу – кажуть, що вона могла навіть в простій мові висловлюватися віршами. Звичайно, в ті часи така дівчина викликала досить багато уваги у протилежної статі. Саме історія кохання Марусі стала об’єктом творчих стягнень вже більш пізніх українських авторів.

Слід згадати, що не існує навіть точної дати народження Марусі – за переказами вона могла народиться і в 1625, і в 1628 або ж, за іншими джерелами, в 1629 році. Вона була дочкою козацького сотника Гордія, який був спалений у Варшаві під час повстання Острянина. За іншими джерелами йому довелося бігти з Полтави після сварки з одним шляхтичем, під час якої батько Марусі зарубав його шаблею. Гордій поїхав на Січ, де почав брати участь в походах проти польської шляхти, але незабаром потрапив у полон і був спалений. Після цього Маруся залишилася жити разом зі своєю матір’ю Горпиною в Полтаві.

Історія юнацької любові Марусі також варіативна і ще більш містифікована, але у всіх версіях присутні три основні персонажі – сама дівчина, Іван Якович Іскра – реєстровий козак Полтавського полку, якого також в багатьох переказах називають то Петром, то Кіндратом і який дуже любив Марусю, але ніколи не зізнавався їй у почуттях, оскільки вона любила іншого – молодого козака Гриця Бобренка, її молочного брата, людину безвольну і слабохарактерну. Саме ці його риси стали фундаментом трагічної історії, що назавжди змінила життя поетеси.

В одній з її версій йдеться про те, що мати Гриця була категорично проти одруження її сина і Марусі, тому вона зробила все можливе, щоб він одружився з племінницею полковника Мартина Пушкаря, дочкою осавула Федора Вишняка, Ганною (за іншими джерелами Галею) Вишняк. Після їхнього весілля Маруся намагалася втопитися в Ворсклі, але її врятував той самий Іван Іскра. Через якийсь час Маруся погоджується прийти на вечорниці до своєї подруги Меласи Барабаш, де вона знову, вперше за великий уривок часу, зустрічає Гриця разом з молодою дружиною. Ця зустріч викликає у неї бажання помсти і вона вирішує отруїти свого коханого, що б він не дістався нікому. Так виникає пісня «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці …». За іншою версією, яка також знаходить підтвердження в пісні Марусі “В кінці греблі шумлять верби”, Гриць і Маруся були таємно заручені, але в цей період почалася Національно-визвольна війна під командуванням Богдана Хмельницького та Гриць разом з Іваном Іскрою в складі Полтавського полку пішли на бій. Цей момент Маруся відбила у пісні «Засвистали козаченьки». Через чотири роки Гриць повертається, але абсолютно не звертає уваги на Марусю, оскільки закоханий в іншу – Ганну Вішняківну. Через зраду Маруся вирішує покінчити життя самогубством і бере у відьми зілля, яке помилково випиває Гриць. За це, в обох версіях історії, Маруся була засуджена полтавським судом до страти, що зафіксовано в матеріалах козацького законодавства XV-XVI ст.. Але рішення суду не було виконане, так як під час страти прибув гонець з помилуванням від гетьмана. У ньому Богдан Хмельницький наказує «зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять про героїчну загибель батька і заради чудових пісень, які вона складала. Марину Чурай звільнити».

Вся ця історія знаходить підтвердження в народних переказах, а також творчості Марусі. Швидше за все саме до періоду чотирирічного розставання з Грицем належать її пісні «В огороді хмелінонька грядки устілає», «Шумить-гуде дібровонька». За ще однією версією після від’їзду Гриця, Маруся приходила до його матері і розповідала про таємні заручини, але та не прийняла Марусю. Це видно з продовження пісні «Засвистали козаченьки», де відбувається діалог козака, що їде на війну і його матері. «- Яка ж бі то, мій синочку, година настала, щоб чужа дитиночка за рідную стала?» – Ось відповідь матері на прохання сина подбати
про Марусю. Також очевидно, що саме в цей період Маруся вирушає на прощу в Києво-Печерську Лавру, щоб в молитві знайти заспокоєння за коханим, від якого вона не отримує ніяких звісток. Швидше за все саме там вона створює свою, мабуть, найвідомішу пісню «Віють вітри». Можливо, в цей період Маруся ходила до ворожки, яка її обдурила на рахунок Гриця і яка потім знайшлася в цій пісні в образі «зозулі». Також Маруся писала маленькі вірші, наприклад, один з них вона написала, коли дізналася від Івана Іскри про одруження Гриця: «Ой, Боже, мій милий, милий покідає…». До Національно-визвольної війни Маруся також складала жартівливі пісеньки про свого коханого, де іронізувала і висміювала всі його недоліки, наприклад, «Грицю, Грицю до роботи …» або «Чом ти мене не послухав, як тобі казала».

Останні дні Марусі також таємничі, як і її життя. Історикам відомі дві версії. У першій Маруся ще в тюремній камері захворює на туберкульоз, а після помилування остаточно виснажливої ​​і вмирає в тому ж році. За іншою версією дівчина багато подорожувала, оскільки більше психологічно не витримувала жити в Полтаві, розкаялася і померла в одному з російських монастирів.

Не дивлячись на розбіжності в біографії Марусі Чурай, очевидно, що ця жінка була не тільки дивовижною для своєї епохи, а й для нашої сучасності. Те, що вона була абсолютно реальною, доводять безліч істориків і її творчістю надихаються письменники і до цього дня. Це жінка з дивним характером і силою волі, чудовий психолог, який бачив наскрізь як Гриця, так і всіх інших оточуючих, володарка гострого розуму з найтоншої натурою, що знайшла відображення в її метафорах, «Малоросійська Сафо», чиє ім’я гідно бути в одному ряду з іншими українськими поетами та композиторами, дивовижна Маруся Чурай.