Соціальна боротьба – фобія для українців

Вже більше місяця часу Європу лихорадить від акцій протесту проти нового Трудового кодексу. При чому відбувається це не деінде, а в благополучній Франції, що є прикладом для політиків та заповітною мрією для більшості жителів країн Третього світу.

В Україні боротьба проти нововведень до ТК триває вже більше 5 років, а зміна політичної верхівки на більш «проєвропейську» не просто не полегшувала ситуацію, а скоріше її загострювала. Сьогодні, новий Трудовий кодекс є однією з тих умов, які диктує нам верхівка ЄС. В той же час, в самому серці Євросоюзу – Франції відбуваються масштабні та далеко не мирні виступи проти власного «трудового терору».

Ще більша іронія полягає в тому, що в Україні подібні акції протесту рідко є стихійно- масштабними і без втручання політиків. Відповідно не може йти мова про різного роду силові демонстрації, адже подібні настрої відразу придушуються кураторами протестів з опозиційних політсил під закликами «не провокувати» і «поводити себе як європейці». І це в той час, коли безпосередньо самі європейці не надто переживають за свій імідж та захищають свої громадянські права всіма можливими методами. Українці ж, в кращому випадку, виходять з плакатами та мегафонами і щиро, як діти, обурюються, що можновладці на них не реагують.

Починаючи з кінця 90-х років та по сьогоднішній день громадянські протести в Україні мають дві великі проблеми, які неможливо не помітити. Перша – це відсутність чіткого соціального акценту та чітких вимог, які мають висувати демонстранти. Обидва масштабні Майдани були акціями всіх верств проти абстрактного зла у вигляді тодішньої влади, яка замінювалась оманливо доброю опозицією і все швидко поверталось до початку. Ті акції протесту, які мали чітко окреслений соціальний заклик, були або малопомітними, або відразу ж очолювались різного роду соціальними популістами з політичних партій та громадських організацій з політичними амбіціями.

Друга кричуща проблема українських протестів полягає у постійному намаганні не порушувати правопорядок, що автоматично заганяє всі соціальні демонстрації в рамки буденної вистави, на які влада і пасивні громадяни звертають увагу лише позіхаючи в транспорті. Апогеєм подібних «протестів» може стати приклад демонстрацій в РФ, де вони протестуючі огороджуються кліткою під наглядом поліції. Питання перспектив та результатів подібних акцій виглядає риторичним.

До прикладу, на днях протестуючі мексиканські вчителі під час сутичок з поліцією, яка застосувала проти педагогів гумові кулі, поранили півтора десятка «правоохоронців» та спалили поліцейське авто. У Франції до протестуючих проти ТК щодня долучаються все нові та нові верстви населення та представники різноманітних професій та профспілок. А в Україні, навіть після кривавого але переможного Майдану, надалі побутують пацифістські настрої серед протестуючих, які переживають за свій європейський імідж. В цій ситуації було б доречно закликати всіх прихильників європейського майбутнього України позбутись комплексу меншовартості та дитячих страхів і протестувати по-європейськи, щоб жити як європейці.

P.S. Звичайно ніхто не мріє про кров на бруківці, пляшки з коктейлями молотова ти жорсткі сутички з поліцією, адже протест насправді має бути не тільки ефектним, але й ефективним чи то світіння ліхтариків в ночі чи паління шин біля якоїсь з адміністративних будівель. Головне, щоб українці не боялись продовжувати протест, якщо треба радикалізувати його (коли влада чи бізнес вже звик і не реагує на плакатики), адже європейськість та цивілізованість вимірюється не так терпінням, як бажанням та прагненням свободи.