Їдемо в Карпати: Колочава

Колочава. Міжгірський район, Закарпатська область. Найбільше село закарпатської верховини. 7 тисяч осіб. 15 кілометрів протяжністю. Колочава виниклої ще у XV столітті, і за час свого існування потрапляла під владу різних країн близько 10 разів. Назва походить від річки Колочавки, що протікає неподалік. Тут оселялися люди, які втікали від кріпацтва. В цій місцевості вони знаходили притулок, будували курні хати. З’являлося все більше і більше дворів, утворювалися хутори та присілки.

Місцевий діалект дуже колоритний: крім українських, можна почути угорські, чеські, польські, німецькі, румунські та російські слова. Тому зрозуміти місцевих жителів часом дуже непросто. Населення за національним складом – українське, проте насправді село можна вважати мультикультурним. Тут проживають цілих три етнографічні групи: лемки, бойки та гуцули. У селі є єврейське кладовище, румунські поховання, могили чеських жандармів, словацького десантника, угорського поштаря, всі однаково доглянуті.

Колочава входить до складу природного парку «Синевир». Це прекрасне місце для тих, хто хоче вирушити в похід у гори: село оточене ними. Тут і Стримба, і Ружа, і Красна, і Дарвайка, і Барвінок.

Сьогодні Колочава – одне із найбільш привабливих для туристів місць.

Село 10 музеїв

Старе село – це перший скансен на Закарпатті. Тут представлені пам’ятки різних часів, людей різних соціальних верств та занять. Серед двох десятків споруд можна побачити хату вівчаря, бідняка, єврейську хату, корчму, приходську школу, сільську баню, салаш (або колибу). Тут є також кузня та різні майстерні.

Церква Святого Духа була збудована у 1795 році за проектом Ф. Гекка. До сьогоднішніх днів вдалося зберегти інтер’єр (частково через те, що храм недіючий: довго пустував через міжконфесійні суперечки, а тому так і залишився культурно-історичною пам’яткою). Хоча в радянські часи храм і реставрували, замість барокового іконостасу тут повісили портрети вождів революції, зробивши його Музеєм атеїзму. Хоча саме це і врятувало споруду від руйнування.

Музей Івана Ольбрахта з’явився з нагоди сторіччя з дня народження чеського письменника (у 1981 році). Каміл Земан – таким було його справжнє ім’я – часто приїжджав до Колочави та зображував її у своїх творах, найвідомішим з яких став «Никола Шугай – розбійник». Історія про волелюбного карпатського бунтаря, місцевого Робіна Гуда, була навіть удостоєна чеської літературної премії 1933 року.

Радянська школа – перша-школа музей на Закарпатті, що відтворює навчальну атмосферу 50-х років минулого століття. Експонати нагадують про часи, коли учні писали перами, вмочаючи їх у чорнило, користувалися рахівницями та грілися біля грубки. Окремо облаштована піонерська кімната з усією атрибутикою.

Чеська школа відтворює, відповідно, умови навчання за інших часів, коли у Колочаві спостерігався період найбільшого піднесення. Школа з’явилася у 1931 році. Тут навчалися в основному діти представників влади, яких відправили сюди з Чехії. У музеї представлено дві кімнати – клас та кабінет для відпочинку вчителя.

Вузькоколійка – єдиний на Закарпатті музей історії залізниці. Серед експонатів – раритетний паровоз та ешелон із десяти вагонів. Навіть тут відображено мультикультурну історію краю: чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевозу худоби, вагони для транспортування деревини. В кожному із них представлені унікальні експонати, що дозволяють скласти уявлення про історію залізниці цього краю. Вагони та саму колію збирали буквально по частинках і довго приводили в порядок. Більше того, гості можуть навіть покататися вузькоколійкою.

Бункер Штаєра чудово відображає схованку колочавських повстанців 1949-1957 років. Тут є вірші та фотографії, зброя та обмундирування. Сама ж криївка (їх було декілька такого ж типу) – це викопаний у землі бункер (розміром 2,5 на 1,5 метри). Всередині була навіть маленька криниця; струмок слугував каналізацією, а смерека – димоходом. Тут повстанці жили цілий рік, надійно замасковані під сосновим гіллям. Навіть сьогодні не кожен зможе знайти бункер без провідника.

Меморіал воїнам-інтернаціоналістам створений в знак пам’яті про солдатів, що воювали в Афганістані. Кам’яно-бетонна кімната-музей розкаже страшну історію про війну; тут можна побачити зброю та військові знаряддя; лунає афганська музика.

Лінія Арпада – це історико-військовий музей, де представлена унікальна колекція військового обладнання часів Другої світової війни. В чотирьох бункерах (командний, оборонний, шпиталь, котлопункт) знаходиться понад дві тисячі автентичних експонатів. Реконструювати планують ще 30 бункерів. Стометрова оборонна лінія, що входить до експозиції, – найдовша відреставрована оборонна лінія в Європі.

Колочавський бокораш ознайомить із процесом переправлення деревини по воді. Тут є колиба лісоруба, усі необхідні знаряддя праці, відтворені ризи для спуску деревини. Можна навіть сфотографуватися на бокорі.

Село 20 пам’ятників

Загиблим у Першій світовій війні. Так як Закарпаття перебувало під владою Австро-Угорщини, місцевим жителям довелося воювати саме на боці цієї країни. Більше сотні людей загинуло, ще декілька десятків були покалічені. Матеріальну допомогу, надану урядом місцевим жителям, присвоїли собі діячі місцевої влади. Внаслідок усіх цих подій за війною слідувала «колочавська революція». Обеліск розташувався в центрі села. Біля нього облаштували скверик.

Колочавським євреям. На початку ХХ століття кожен десятий житель села був євреєм, проте у роки Другої світової майже всі вони були знищені. Пам’ятки єврейської культури збережені, і про загиблих не забувають.

Загиблим в ГУЛАГ. Пам’ятний хрест з 17 прізвищами викарбуваними на ньому в знак вшанування односельчан, які стали жертвами репресій.

Примирення. Унікальний пам’ятник встановили як знак пошани воїнів, яким довелося воювати на різних сторонах. Закарпаття перебувало у складі різних держав під час Другої світової війни. Частину юнаків було примусово мобілізовано до угорської армії, що воювала на боці фашистської Німеччини. Декому вдалося втекти й приєднатися до військ СРСР, дехто загинув у боях, декого оголосили зрадником. Проте треба пам’ятати, що всі загинули в одній війні.

Загиблим воїнам в мирний час – знак вшанування юнаків, які загинули під час служби в армії. Поряд з обеліском складені шоломи з іменами загиблих воїнів.

Ісус Христос стоїть на подвір’ї греко-католицької церкви. Цікаво, що під час роботи автору перешкоджали дивні містичні події – то жаби накидалися на нього посеред ночі, то нападав рій комарів серед білого дня… Проте він не відступив і все ж завершив задумане.

Покрова Пресвятої Богородиці. Кам’яний монумент відтворює один із найшановніших християнських образів – Богородицю з омофором в руках та янголят біля неї.

Николі Шугаю. Не дивно, що у селі є пам’ятник літературному персонажу, адже він став справжньою легендою. Колочавський опришок був водночас народним героєм та злочинцем. Могила Шугая також знаходиться у селі.

Томашу Масарику. Політичний та духовний лідер та «батько» нової держави зробив багато для її розвитку. Ситуація значною мірою сприяла і розвитку Закарпаття, в тому числі Колочави, де, наприклад, відкрили нові школи.

Іванові Ольбрахту у Колочаві писалось краще, ніж будь-де. Та й історії, де згадується Закарпаття, вважають вершиною його творчості.

Тарасові Шевченку. В селі, багатому на скульптури, не міг не з’явитися найвидатніший український поет.

Олександру Духновичу. Ім’я борця проти денаціоналізації Закарпаття було відоме далеко за межами Австро-Угорщини.

Роману Шухевичу. Пам’ятник борцю за незалежність розташований у скансені та є частиною стежки, що відтворює боротьбу за незалежність краю, до якої долучилися немало колочавців.
Володимиру Леніну. Пам’ятник вождю пролетаріату залишився тут, але просто як частина музейної експозиції. Адже історію не перепишеш.

Вчительці з Вкраїни. Усім вчителям, які приїхали на Закарпаття в післявоєнні роки. Саме так їх називали місцеві жителі.

Вівчар. Географічні умови сприяли розведенню овець, що і було наймасштабнішим господарством краю. У 1937 році колочавські вівці були навіть представлені на виставці найкращих порід і були визнані одними з найкращих. Колочавські пастухи повернулися додому з винагородою – фігуркою пастуха, яка і стала прообразом для скульптури.

Заробітчанам. Єдиний в Україні, пам’ятник одразу ж привернув увагу та викликав суперечки з цього приводу. Як би там не було, більшість людей змушені виїжджати за кордон, щоб хоч якось заробити на прожиття. Пам’ятник встановлений як знак, що привертає увагу до проблеми. На плиті збоку викарбувані імена 100 колочавців, які загинули на чужині за останні 50 років.

Перло Дорогоцінноє – так називався рукопис Івана Лугоша, місцевого дяка. Євангеліє було призначене для читання у церкві як проповіді для простих людей, а тому мова його була зрозумілою, зустрічалися навіть діалектні слова. Завдяки гарному матеріалу, на якому створювалася книга, вона добре збереглася і до наших днів. А камінь-стіл, камінь-стілець і бронзова книга з чорнильницею і пером увіковічнили її процес написання.

Боркотаня розташувалася біля мінерального джерела під назвою Боркут. Незвична жіноча постать завжди привертає увагу. А сама вода, за переказами, – цілюща: вона приносить здоров’я та кохання.

Шабатні гуси. Їх можна побачити на території єврейського комплексу в «Старому селі», де вам розкажуть більше про композицію.

Проте і це ще далеко не все, що можна побачити в Колочаві

Вільшанське водосховище, або Закарпатське море, розкинулося на річці Теребовля. Проект гідроелектростанції, що стала б вигідним джерелом енергії, розробив ще чеський уряд близько ста років тому. Втілити його в життя не вдалося, і реалізацією зайнялася вже радянська влада. Внаслідок цього було затоплено два села. Сама ж гребля сконструйована за унікальним проектом, що з’єднує дві річки, які протікають на відстані декілька кілометрів та з різницею декілька метрів у висоту, системою бетонно-металевих конструкцій.

«Птахопарк Потяга Швегана» – це місце, де мешкають більше двох тисяч птахів. Тут є 45 видів папуг (деякі можуть жити до 40 років!), 16 видів голубів – поштові, спортивні, декоративні.

Школа вівчарства була створена для того, щоб дати людям можливість познайомитися із цим заняттям ближче. Або навіть похазяйнувати – під наглядом досвідчених вівчарів можна вигнати отару на випас, подоїти овець, зробити бринзу. Школа починає працювати із травня – саме тоді, коли овець вперше виганяють на випас.

Форелеве господарство – місце, де розводять райдужну форель. Її вирощують в окремих водоймах (від малька до дорослої рибини) протягом двох років. Всі охочі можуть трохи порибалити, а тоді зварити юшку або приготувати форель на грилі.

Лікувальна пасіка Шимоні – місце, що належить пасічникам, які проживають тут вже декілька поколінь. А з розвитком туризму в регіоні її власник вирішив зайнятися апітерапією, тобто лікуванням за допомогою продуктів бджільництва та живих бджіл. А нещодавно відкрив ще й кролячу еко-ферму.

Долина крокусів знаходиться на території скансену, де щовесни масово зацвітає Шафран Гейфеля. Перші квіти з’являються в 20-их числах березня і цвітуть близько місяця.

Центр реабілітації бурих ведмедів – єдиний не лише в Карпатах чи Україні, а й в усій Європі. Центр розташований на території природного парку «Синевир». Тут проживають ведмеді, які зазнали жорстокого поводження або були конфісковані, а також ті, що постраждали внаслідок стихійного лиха. Рік тому їх тут було 13.

Доїхати з Києва до Колочави без пересадок не вийде. Потяги ходять до станції Воловець, звідки можна або доїхати громадським транспортом, або замовити трансфер у місцевого туроператора. Якщо вирішите їхати автостопом, вам потрібен автомобіль, що слідує у Міжгірському напрямку.