Любко Дереш: «Я – індоєвропеєць»

«Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті. Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все».

Можливо, для оптимістів у пеклі, про яких часом пише Любко Дереш, четвер і не найкращий день для серйозних розмов, але насправді так трапляється не завжди. WeLoveUA зустрівся із письменником саме у четвер.

WeLoveUA: Ви видали перший роман в 17 років. І вже з того часу за вами закріпилося звання «літературного вундеркінда». Чи важко підтримувати такий рівень і що для цього потрібно?

Любко Дереш: Коли тобі 17, то здається, ніби ти вільний розпоряджатися тою силою, що зробила цю книжку популярною. Хоча подальші експерименти показують: це не завжди так. Тобто, ти в цьому процесі більше, як слуга. Далі тобі потрібно побороти свою гординю. Змиритися з тим, що ти не керуєш процесом. І, відповідно, так звана, слава… Є спокусаїї собі присвоїти. Але думка, що не від тебе залежить, чи буде вдалою наступна книжка, бадьорить.

В чому я стараюся зростати, так це в тому, наскільки віддаю себе для книжки. Тобто, якщо раніше все трималося на ентузіазмі, то зараз я намагаюся це робити більше від серця, розуміючи, що можна глибше, краще. Я хочу, щоб цей показник зростав, і він, напевно, – єдине, на що я можу відчутно впливати.

Ви за освітою економіст. Сьогодні ж в деяких університетах є така спеціальність як «літературна творчість». Як вважаєте, наскільки це доцільно і чи можна навчитися бути письменником?

Я вважаю, що можна. Можна навчитися будь-чому. Великою мірою все залежить від того, наскільки ми готові вкладатися в цю справу. Від ступеню пожертви залежить результат. Наскільки ми готові віддати власної крові, жовчі, життєвої сили за це. Це дійсно працює. Просто є ще один момент: не кожному це потрібно.

Не кожен з тих, хто починає писати, готовий справді на великі жертви. Людина жертвує і готова з чимось розставатися, коли вона бачить сенс. Потрібно мати глибоке відчуття, що це моє, що я готовий і ночами не спати, і зранку вставати, щоб писати.

Знаєте, буває, людина починає писати для якогось престижу – як от дехто малює, тому що в цьому є певний шарм. Якщо людина розібралась в собі, відчула своє покликання, тоді вона може долати себе в цьому і рухатися до майстерності. Нагородою їй стане помітний прогрес.

У ваших творах можна прослідкувати, як змінюється географія: від Мідних Буків до Нью-Йорка, Індії… Вже знаєте, куди вирушить герой наступного разу?

Мені б хотілось написати про Північний Льодовитий океан, про тундру, де пощастило якось побувати. Дивовижні місця. Дуже красиві. Там свої закони, свій настрій. Я хотів би про це написати.

А куди плануєтесь відправитися наступного разу?

Я рідко подорожую з власної ініціативи. Тобто, як правило, мені наче життя робить якесь запрошення, і я їду. Для мене важливо, щоб я був задіяний у тих планах життя, які воно має щодо мене.

Чи є місця, куди хотілося б повертатися постійно? Де ви відчуваєте себе як удома? У ваших творах так часто піднімається тема самотності…

(Сміється). Це таке залишкове явище. Насправді, з усіх країн, де я побував, скажу щиро, мені найбільше подобається Індія.

Оскільки я народився в Західній Україні, яка начебто має більше претензій, аби бути Європою, ніж Центральна, то я врешті-решт дійшов до такої самоідентифікації: я не просто європеєць, а індоєвропеєць. (Сміється).

Є сімейство мов і сімейство культур. В цьому сенсі індоєвропейство, мені здається гарною річчю, тому що воно трохи інакше тебе орієнтує. Не «схід-захід», не вибір між Росією і Європою, а «південь» і «північ», розуміння, що я разом з Європою долучаюся до більшого світу, в якому є, наприклад, Персія, Індія, Аравія.

Чи варто шукати читачам реальні місця подій, що описуються в творах? 

Я думаю правду шукати варто, але, можливо, не стільки в даному випадку географічно, тому що, наприклад, Мідні Буки точно вигадане місце. Принаймні я так вважав поки писав це. Може воно вже виникло (сміється). Але варто шукати правди якоїсь психологічної, правди емоцій, правди стосунків. Це для мене було завжди об’єктом досліджень. В цьому я намагався бути максимально реалістом. Навіть натуралістом – щоб все було дуже точно.  І от в цьому можна щось для себе відкрити.

В ваших ранніх творах герой – це втікач і бунтар. Зараз він також втікач, але не намагається змінити світ, швидше прийняти його таким, яким він є. Це пов’язано якось зі зміною вашої власної життєвої позиції?

Так. Я відмовився від концепції незалежності. Вона дуже популярна у світі. Сучасна культура це все стимулює. І молодий вік сам по собі направлений на те, щоб відчути себе максимально незалежним. Це нормально.

Я індивідуалізуюсь, виставляю свої кордони. Але коли ти виставив кордони, то раптом розумієш, що крізь ці кордони ніхто не може ходити. А потім розумієш, що якщо ти хочеш спілкуватися, мусять бути якісь ходи.

А далі, якщо ти хочеш, щоб це було якесь глибоке спілкування, розумієш, що краще, аби цих кордонів не те щоб не було… Просто ідея виставляти їх безглузда. Ти не можеш бути абсолютно незалежним. Ти можеш мати ілюзію незалежності. До певної міри і до певного часу. І витрачати час на те, щоб доводити всім свою незалежність – дуже дивна справа. Багато забирає сил, та й не потрібна нікому. Це чисте донкіхотство.

Я визнав, що я залежний. Залежний від багатьох речей. Сама суть мого життя в тому, що я – залежний.

Я залежний від світу. Коли я прийняв цю залежність внутрішньо, то раптом відкрив у собі здатність, принаймні іноді, виявляти незалежність від зовнішніх обставин. Тобто такий парадокс. До тих пір, поки ми внутрішньо намагаємося бути незалежними, зовні обставини нас будутьштовхати в певні субкультури, якісь смакові ніші… Тому що ми внутрішньо бунтуємо. А коли ми внутрішньо змиримося, раптом виявляється, що насправді є свобода. Коли я розумію для чого я роблю те, що роблю, мені вже байдуже, залежний я, чи ні. Тоді виявляється, що я маю сили долати всі інші обставини, що мені заважають.

Звідки ви берете образи для героїв? Змальовуєте їх з людей, яких зустрічали, чи це спонтанні ідеї?

Змальовую, але не з усіх, а з тих, до котрих зумів відчути якусь особливу любов. Навіть, якщо це негативні персонажі.  Якщо я зрозумів їхній біль, зміст, мені потрібно знайти виправдання цій людині. І тоді вона стає моїм персонажем. Ця людина може бути навіть дуже поганою, але коли я побачу, що вона в своїй поганості залишається хоч в чомусь хорошою, в мене виникає симпатія, і серце до неї не закривається. Тоді я маю право писати. Не те що мене інші не цікавлять, просто я в іншому випадку я не відчуваю права писати. Тоді це буде трошки схоже фарс. А так – це персонаж, який вже може ожити.

Продовження інтерв’ю із Любко Дерешем читайте згодом.

Фото: Вадим Сивак