Михайло Назаренко, Борис Херсонський, Юлія П’ятецька і Юрій Макаров – думки про декомунізацію

Термін декомунізація в Україні за останній рік не вивчили хіба немовлята. Чи не кожного українського міста торкнулися перейменування вулиць, демонтування радянської символіки чи пам’ятника черговому комуністичному вождю. Всі також пам’ятають найрезонансніші декомунізації, як наприклад перейменування міста Комсомольськ на Полтавщині в Горішні Плавні, створення у Києві проспекту Бандери замість Московського, або ж зміна назв двох обласних центрів України – саме завдяки декомунізації Діпропетровськ став Дніпром, а Кіровоград – Кропивницьким.

Однак українці досі дискутують щодо доцільності таких змін. Причини невдоволеності різні – міські ради повільно приймають рішення, громада задовго обговорює можливі нові назви, а відтак деякі найменування вводяться примусово. Своїми думками щодо декомунізації вирішили поділитися і публічні особи. WeloveUA зібрало роздуми про декомунізацію від журналіста Юрія Макарова, літературознавця Михайла Назаренка, журналістки Юлії П’ятецької  та письменника Бориса Херсонського.

Юрій Макаров, журналіст

Давайте поговоримо про пісню про Роланда. Пісня про Роланда це страшний нетолерантний текст, не надто переконливий до того ж. Але тим не менш, я зі своєю сьогоднішньої точки зору можу деконструювати цей текст і взяти з нього те, що стане в нагоді мені, людині 21 століття. Але мені як людині 21 століття, пам’ятник, наприклад, Щорсу на бульварі Шевченка в Києві, якось не дуже цікавий. Правильно було б запитати людей, які таки застали Щорса. Але я вважаю, що бульвар Шевченка може обійтися без нього і ніякої травми з цього приводу я не відчую. Тим більше що 95% радянських пам’ятників з серпом і молотом дуже погані.

Знаєте що зробили в Болгарії? У парку Свободи в Софії є ​​пам’ятник радянському визволителю. Насправді радянська армія ні з ким не воювала там, німецькі війська пішли до їх приходу, але пам’ятник є. На його верхівці стоїть болгарський партизан, яких теж в Болгарії ніколи не було, а біля нього якийсь невиразний рельєф. Болгари вирішили просто розмалювати цей пам’ятник.

Я не пропоную розмалювати Щорса, але його треба все таки якось переосмислити. По-хорошому, варто було б зробити так, як це зробили не в одній, а в багатьох країнах, де був комуністичний режим. Вони поступово вилучали пам’ятники з вулиць, складали їх в одному місці і створювали нову естетичну реальність, де Ленін “спілкується” з Кіровим, Кіров зі Щорсом і так далі. І при цьому необов’язково на місце старих пам’ятників ставити нові. Багато людей дуже раділи, коли в Полтаві замість Леніна поставили пам’ятник Мазепі. Я його, звичайно, поважаю, але ця скульптура просто жахлива. Це така ж радянська скульптура, тільки з великою кількістю завитків.

Взагалі, я не відмовляюся від Анни Ахматової чи Льва Толстого, але без Щорса і Леніна я спокійно проживу.

Михайло Назаренко, літературознавець

Так, декомунізація потрібна. Не має бути в Україні вулиці Леніна, або ж Гітлерштрассе і це зрозуміло. Якщо в нас є вулиця Леніна і пам’ятник Леніна, то у підсвідомості залишається, що це нормально – поклонятися комуністичним вождям таким як Кіров, Жданов і так далі. Це не переписування історії, це відкидання того, чого не повинно бути.

Що стосується пам’ятників, то мені Щорса було б шкода. Хтось казав, що на його постаменті треба дописати “Єдиний пристойний радянський монумент в Києві” і це так. З іншого боку, була ідея написати на вже пустому постаменті Леніна “Не сотвори собі кумира”. Щодо вулиць, я чесно скажу, що якби перейменували вулицю Толстого на Миколу Зерова, то я б напевно був би не проти, бо Толстой дійсно не має жодного стосунку до Києва. Власне до цього все і зводиться – не який стосунок той чи інший історичний персонаж має не до української культури, а до України як такої в ширшому сенсі. Лев Толстой – це просто великий письменник, на честь якого може бути вулиця, а може і не бути. Я не бачу в цьому принципового питання.

Борис Херсонський, письменник

Станція імені Леніна. Перехід на станцію імені Леніна. Обережно двері зачиняються. Наступна станція імені Леніна.

Я думаю ось як – придушене повертається. Якщо ми будемо придушувати, викреслювати і зносити пам’ятники, а не переосмислювати їх, то ми ризикуємо поверненням до тоталітаризму.

Якщо говорити конкретно про Щорса, то його шкода. Це дуже міфологізована постать, його роль у громадянській війні не зрозуміла. Чи був він точно “червоним командиром” ніхто не знає. Просто Сталін вирішив, що повинен бути український Чапаєв і на цю посаду призначили Щорса. От і все.

Юлія П’ятецька, журналіст

Давайте поговоримо про пам’ятник Гейдару Алієву, який стоїть в однойменному сквері. Його навіть не декомунізували, тому що на цей сквер мільйони грошей дав його син. Не найкраща була людина, але він стоїть, а суспільство обговорює чи треба чіпати героя війни Щорса. Він не ідеолог, він герой громадянської війни, яка була частиною нашої історії. Не можна зробити вигляд, що цього не було і ми живемо тільки 25 років незалежності.

Ідеологів безумовно потрібно декомунізувати. У нас в Києві було 3 вулиці Леніна, я цього не знала і це жахливо. Були також і вулиці Дзержинського. Це звичайно треба прибирати. Але пам’ятник Щорсу цілком собі гарний, нехай стоїть як пам’ять. Це не означає, що комуністи будуть там оспівувати славу Леніну та іншим. Але знати про це треба.

У декомунізації головне вчасно зупинитися.