День, коли ми стали боротися за своє право жити краще

Сьогодні, 21 листопада – той самий день, коли люди стали збиратися на Майдані, щоб висловити свою незгоду з політикою президента Януковича. Цей день назавжди увійде в історію України, як початок Революції Гідності, як день, коли ми стали боротися за своє право жити краще і за краще майбутнє для своїх дітей.
На перший погляд, за ці два роки змінилося так багато, але якщо придивитися, то не змінилося практично нічого: тотальна корупція, продажні суди, фальсифікація виборів, кругова порука, розкрадання бюджету і жоден злочинець високого рангу так і не опинився у в’язниці.
Але все не так вже й безнадійно, адже разом з тим Україна пройшовши Майдан народилася заново і український народ вже не зупинити!
Ми, нехай і дуже повільно, але все ж прокручуємо це колесо історії і я впевнений, що ми доведемо почату справу на Майдані до кінця!

Якщо повернути час на два роки назад, то я б зробив те, чого не зробив 27 лютого 2014. У той день я перебував у Сімферополі з бойовою групою моїх товаришів-революціонерів – ми готували викрадення Константинова. Про цю історію мало що відомо громадськості, але зараз, мабуть, можна розповісти.

Так от, ми готувалися його викрасти – якщо ж він сам і його охорона надали б істотний опір, то і нейтралізувати. Але в останній момент лідер кримських татар дав нашій групі відбій. Ми кілька годин поспали в готелі і виїхали назад до Києва. Через годину після того як ми, озброєні до зубів, перетнули Чонгар, він був перекритий російським спецназом. У той день ще ніхто не знав, яку роль у захопленні Криму зіграє Константинов і Аксьонов, тому ми вимагали гарантій безпеки, адже якщо Янукович до того часу вже перебував у розшуку, то ці зрадники були звичайними рівноправними громадянами, за вбивство або викрадення яких загрожував чималий термін. І хоча деякі активісти наполягали на радикальному вирішенні питання, ми так і не дочекавшись гарантій безпеки від Мустафи Джемілєва, на це не пішли.
Жалкую я про те, що ми не довели тоді цю справу до кінця? .. Безумовно, так. Але я сподіваюся, що в моєму житті ще випаде нагода виправити цю помилку.