Історія однієї будівлі: Жовтневий палац
Це зараз він відомий кожному як Жовтневий палац, незважаючи на те, що носить офіційну назву Міжнародного центру культури і мистецтв. Але майже 200 років тому на вулиці Інститутській 1, тоді ще Іванівській, ніхто не проводив ні концертів, ні семінарів, ні міжнародних зустрічей. А самій будівлі долвелося багато перетерпіти, перш ніж стати одним з найкрасивіших концертних залів Києва. Але про все по порядку.
Від масонських зібрань до бібліотеки
Будь у нас можливість перенестися на два століття тому, ми б опинилися в маєтку генерала Дмитра Бегичева, батько якого був начальником і будівельником Київського Арсеналу. Сам же генерал вважався людиною досить дивною, йому приписували зв’язки з масонами, заняття містикою, астрологією і екстрасенсорикою.
У триповерховому панському будинку в глибині великого парку часто збиралося «таємне товариство», членами якого були переважно люди вільних професій: філософи, письменники, художники. І хоча навколо цих зібрань ходило безліч чуток і містичних історій, вони все-таки не принесли маєтку похмуру славу «проклятого» місця.
У середині 30-х років Бегичеви виїхали з Києва, а велику ділянку на пагорбі, що підноситься над Хрещатиком, відставний генерал подарував «на користь відкритого нині в Києві Університету Князя Володимира або ж на інший такий же загальнокорисний предмет без всякої за те мені платні чи іншої будь-якої винагороди». Якийсь період в особняку Бегічева зберігалася університетська бібліотека, але незабаром з ініціативи київського генерал-губернатора колишню масонську садибу відвели під елітний навчальний заклад для дівчат.
Легенда про пеліканів
У 1838 році архітектор Вікентій Беретті, той самий, який спроектував червоний корпус київського національного університету імені Тараса Шевченка, заклав першу цеглину в фундамент будівлі майбутньої жіночої альма-матер.
Інститут був побудований в форматі полуратонди з колонадою, оформленою ліпниною із зображенням пелікана, що годує своїх пташенят. Існує легенда, що від надлишку материнської любові, самка пелікана душить своїх пташенят, але батько сімейства їх оживляє, роздерши дзьобом своє тіло і годуючи їх власною кров’ю. Вважається, що саме ця стара легенда, що символізує батьківську любов і самопожертву, надихнула Беретті на спорудження будівлі.
Інститут шляхетних дівчат
Якою би гучною не здавалася б назва, насправді заклад було влаштовано за подобою звичайної середньої школи, де протягом шести років дівчатка вивчали музику, танці, спів, рукоділля, мови, історію і географію. Навчання коштувало нечуваних на ті часи грошей – від 800 до 1000 рублів на рік! За цю ціну, окрім освіти, раз на рік всі учениці отримували шпильки, пудру, гребінці, шпильки для волосся і три пари шкіряних рукавичок, а раз на три роки – пару лайкових, для балів.
Серед усієї території інституту, самим «освітнім» вважався другий поверх, на ньому були розташовані класні кімнати, їдальня і вчительська. Спальні вихованок або, як їх ще називали, дортуарах перебували на третьому поверсі.
По закінченні навчання всі випускниці повинні були стати не тільки зразковими дружинами і матерями, але і отримували право працювати вихователями дворянських дітей.
Від революції і війни до концертного залу
Після революції 1917 році інститут був закритий, «шляхетні дівчата» різко стали не в моді, а їм на зміну прийшли радянські жінки – передовиці праці. Зруйнована громадянською війною будівля була відремонтована і націоналізована. У різний час у ній розташовувалися гуртожиток, комунальні служби, інститут шкіряної промисловості, а з 1934 року – НКВД, де десятки тисяч радянських громадян, які були оголошеними «ворогами народу», знайшли свою смерть.
У 1941 році до Києва прийшла війна. Під час відступу радянські війська разом з Хрещатиком підірвали і будівлю народного комісаріату. Аж до 1958 року колись колишня дворянська садиба стояла в руїнах, поки нарешті не відчинила свої двері в якості Жовтневого палацу культури – концертного залу більш ніж на 2 тисячі місць. Ще через 10 років тут прикріплять Золоту Зірку до прапора міста-героя Києва, а трохи пізніше в цих стінах Юрій Гагарін виступить на комсомольському з’їзді.
Сьогодні тут навряд зустрінеш замислених дівчат, схилених над рукоділлям, та й сліди «кривавого терору» радянської влади вже давно замінили квиткові каси і гардеробна Міжнародного центру культури і мистецтв. І хоча в цих стінах постійно лунають оплески на честь музикантів, акторів та інших діячів культури, сама будівля, напевно, пам’ятає своє первісне призначення – бути оплотом освіти. Можливо, саме тому тут зберігається унікальна бібліотека – понад 70 000 книг, присвячених гуманітарним наукам і мистецтву.